Матеріали історичного турніру 2018

Шановні колеги, декілька чернеток, які ми використовували для підготовки до історичного турніру, раптом кому стануть у нагоді.

Тамплієри...

Історія знає чимало таємниць, та чи не найбільшою загадкою є Орден тамплієрів. За понад 200 років свого існування, храмовники залишили по собі не лише славу «охоронців Гробу Господнього» чи «хранителів Грааля» , але й як одні з найбільших кредиторів Європи та фундатори першої міжнаціональної корпорації.

1128 рік, на церковному Соборі у французькому Труа папа Гонорій ІІ затвердив Устав тамплієрів.

Орден чаклунів, алхіміків, «хранителів Грааля» – як тільки не називали тамплієрів, та чи не найвідомішою є загадка про скарби Ордену. Та як «бідне» братство перетворилось на одну з найбагатших організацій середньовічної Європи?

(Не для нас, Господи, не для нас, але на славу імені Твого)

В день Різдва Христового 1119 року Гуго де Пейн і вісім інших лицарів – в тому числі Готфрід де Сен-Омер, Аршамбуа де Сен-Аньян, Пайєн де Мондідьє, Жоффруа Бізо і ще один хрестоносець по імені Россаль, або Роланд – дали обітницю бідності, цнотливості і поклялися патріарху в церкві Гробу Господнього. Вони назвались «бідним воїнством Ісуса Христа».

Не виключено, що спочатку Гуго де Пейн і його соратники просто хотіли створити черговий монастир або ж лицарське братство, аналогічне ордену іоаннітів, тобто госпітальєрів. Хоча середньовічний історик, учасник хрестових походів, Жак де Вітрі, відзначав подвійну природу цього «лицарського братства», покликаного, з одного боку, «захищати паломників від бандитів і насильників», а з іншого ‒дотримуватися «обітниці бідності, стриманості і послушності відповідно за чернечим кодексом».

14 грудня 1128 року в соборі Труа був затверджений основний Устав ордену, який був складений абатом Бернардом з Клерво. Покровителькою ордена брати обрали Матір Божу, святу Марію. Сам орденський Статут відбивав дух традицій ченців‒цистеріанців. Св. Бернар підкреслював, що обітниця бідності ‒ основна для тамплієрів. Подбав Бернар і про те, щоб ніщо не відволікало тамплієрів від служіння Христу.

Заборонені були будь‒які світські розваги ‒ відвідування видовищ, соколине полювання, гра в кості та інші радощі життя. Заборонялися сміх, спів, марнослів’я. Перелік заборон становив понад 40 пунктів.

Вільний час цих «ченців по духу і бійців по зброї» мав заповнюватися молитвами, співами священних псалмів і військовими вправами. Офіційною печаткою нового ордена стало зображення двох лицарів, що скачуть на одному коні, що мало означати не тільки братство, але і крайню бідність.

Важливим елементом кожного тамплієра був одяг. Білі плащі з нашитими червоними хрестами‒саме за цими ознаками ми з впевненістю можемо відрізнити тамплієра від інших категорій лицарства.

Тамплієри більше не дотримуються бенедиктського припису: їсти двом з однієї миски; у кожного ‒ своя миска і чаша, і кожен приносить свою ложку і ніж для нарізання хліба. Магістр має привілей певного місця і кришталевої чаші: остання представляє відому розкіш, але також і міру проти отруєння, оскільки вважається, що скло тьмяніє під дією отрути.

Завжди є вибір страв. Якщо трапляється, що подають яловичину або баранину за монастирським столом, провідник повинен враховувати тих, хто не їсть яловичину, якщо тільки це не магістр або брат‒капелан, всім братам неодноразово подають два сорти м’яса, щоб ті, хто не їсть один з них, могли їсти інший…

Тамплієри постять в Святвечір і під час Великого посту, тоді як два свята: Різдво і Великдень є приводом для великих святкувань та гарного столу.

Інші дні тижня їм доводиться худнути.

Усім відомі легенди про т.зв. «скарби тамплієрів». То ж як «бідний» монаший орден став найбагатшою організацією середньовічної Європи?

В той час банківською діяльністю традиційно займалися італійці та євреї. Але незабаром тамплієри серйозно потіснили колишніх банкірів. Хоча орден був заснований як бідний, його багатства невпинно зростали. Європейські королі, графи, імператори давали тамплієрам золото і срібло, наділяли землями. Проте, як вважає більшість істориків, істинною основою багатств ордена були не військова здобич і пожертвування, а активна фінансова діяльність.

Банкірська діяльність ордена Храму відома добре. Ця функція, яка придбала особливо велике значення в останні роки існування ордену, спочатку повинна була лише забезпечити підтримку паломників на Святій Землі. Потім з’явився звичай давати в борг мандрівникам. У картулярії, датованому жовтнем 1135 р. наводиться перший приклад такої позики, підписаної тамплієрами.

Поступово тамплієри стали найбільшими кредиторами Європи. В числі їх боржників були всі – від християн до королів і пап. Така діяльність була просто необхідна, адже попри обітницю бідності, лицарям потрібна була зброя, спорядження для виконання свого основного завдання – захисту паломників. Спочатку великі суми пожертв поступали від самих учасників хрестових походів. Одним з головних центрів стала провінція Шампань.

Кожні пожертви використовувалися для отримання прибутку. Так, активно скуповувалася земля. Лише в Провансі тамплієри мали у власності більше 70 помість. Цьому сприяло і те ,що 29 березня 1139р. тамплієри отримали від папи Інокентія ІІ буллу “Omne Datum Optimum”. Ця булла є “Великою Хартією” ордена Храму , основою всіх його привілеїв. Істинне ж її призначення полягає в тому, щоб звільнити тамплієрів від будь‒якої церковної влади, крім влади Папи, і передати магістру і капітулу відповідальність за управління орденом.

Крім того, це забезпечило храмовникам і звільнення від сплати мит. Під контролем знаходились числення морські порти, розвивались торгові операції, міняльний бізнес, лихварство. Більшість територій зосереджувались у Франції, Англії та на Іберійському півострові в Іспанії.

Таким чином, орден перетворився в інтернаціональний конгломерат, який грав провідну роль в епоху Хрестових походів.

Багатий орден, бідні шевальє ‒ це малося на увазі із самого початку. Цікава амбівалентність. Такий початковий і навмисний дуалізм зіграв в майбутньому фатальну роль…

Потрібно зауважити — зважаючи на великий ризик фінансовими операціями заробляли тільки певні особи та конгрегації. Лихварством займалися, зазвичай, італійці (ломбардці) і євреї. Конкуренцію їм складали абатства, які зазвичай давали гроші під заставу «землі і плодів з неї». Метою кредиту звичайно було паломництво в Єрусалим, строком — повернення звідти. Величина кредиту становила, як правило, 2/3 суми застави. 

Значно більш солідно виглядав на цьому полі фінансової діяльності Орден тамплієрів. У нього був особливий статус — не тільки світської організації, але й духовної; отже, напади на приміщення Ордену розглядалися як святотатство. Крім того, тамплієри отримали пізніше у Папи право займатися фінансовими операціями, завдяки чому вели свою діяльність відкрито. Іншим конгрегаціям доводилося вдаватися до всякого роду хитрощів (наприклад, давати гроші в ріст євреям). 

Саме тамплієри є винахідниками чеків, причому, якщо сума вкладу вичерпувалася, то її можна було збільшити з подальшим заповненням родичами. 

Двічі на рік чеки посилали в комтурії випуску для остаточних підрахунків. Кожен чек забезпечувався відбитком пальця вкладника. За операції з чеками Орден брав невеликий податок. Наявність чеків звільняло людей від необхідності переміщень дорогоцінних металів (грали роль грошей), тепер можна було вирушати в паломництво з невеликим шматочком шкіри і в будь-якій комтурії тамплієрів отримати повноцінну монету. Таким чином, грошова власність власника чека стала недоступною для розбійників, число яких у Середньовіччя було досить велике. 

В Ордену можна було взяти позику під 10% яку видавав лицар Лісовий — для порівняння: кредитно-позичкові каси і лихварі давали позики під 40%. На думку Сюварда, "найтривалішим заняттям тамплієрів, їхнім внеском у руйнування монополії Церкви на лихварство, було заняття економікою. Жодна середньовічна установа не зробила більшого для розвитку капіталізму "

Орден мав величезні земельні володіння: у середині XIII століття близько 9000 мануарів, а до 1307 — близько 10500 мануарів. Мануаром у середньовіччі називали земельну ділянку розміром 100–200 га, дохід з якого дозволяв озброїти лицаря. Все ж, земельні володіння Ордену Св. Іоанна більш ніж у два рази перевершували за землеволодінням Ордену Храму.

Поступово тамплієри стають найбільшими кредиторами Європи. У числі їхніх боржників всі — від селян до королів і Папи. Банківська справа у них настільки розвинена, що Філіпп II Август довірив скарбнику Ордену виконання функцій міністра фінансів: «Протягом 25 років королівська скарбниця управлялася скарбником Ордену Гаймаром, потім Жаном де Міллі» . За Людовіка IX Святого королівська скарбниця знаходилася в м. Тампль.

При наступнику Людовика вона продовжувала там залишатися і майже злилася з касою Ордену. «Головний скарбник Ордену став головним скарбником Франції і зосередив фінансове управління країною», — пише Лозинський С. Г.. Не тільки французькі королі довіряли скарбницю держави тамплієрам: ще за 100 років до того один із ключів від єрусалимської скарбниці також був даний на зберігання Ордену.

Лицарям Храму були знайомі бухгалтерський облік і принцип подвійного запису, чекові розрахунки і складні відсотки; в усьому християнському світі не було більш досвідчених і чесних економістів. 

Орден вів активні будівельні роботи. На Сході вони здебільшого полягали у зведенні замків і мощенню доріг. На Заході зусиллями і за рахунок Ордену будувалися дороги, церкви, собори і замки. У Палестині тамплієрам належало 18 важливих замків, наприклад, Тортоза, Лют, Тороні, Кастель-Пелегрінум, Сафет, Гастін та інші. 

Окремо слід виділити такий вид діяльності тамплієрів, як будівництво доріг. У той час брак доріг, множинність «митних бар'єрів» — зборів і мит, що стягуються кожним дрібним феодалом у кожного моста та пункту обов'язкового проїзду, не рахуючи розбійників і піратів, утруднювали можливість пересування. До того ж якість цих доріг була, на думку С. Г. Лозинського, дуже низькою. Свої дороги тамплієри охороняли і на їх перехрестях будували комтурії, де можна було зупинитися на ночівлю. Люди були захищені на дорогах Ордену. Суттєва деталь: за проїзд по цих дорогах не стягувалося мито — явище, виключне для Середньовіччя. 

Значною була благодійна діяльність тамплієрів. Статут наказував їм тричі на тиждень годувати бідних у своїх будинках. Крім жебраків у дворі, четверо їли за столом. Г. Лі пише, що коли під час голоду в Мостері ціна міри пшениці піднялася з 3 до 33 су, тамплієри годували 1000 чоловік щодня. 

1291 року Акра впала, і обидва ордени перенесли свої резиденції на Кіпр. Ще задовго до цієї події тамплієри, використовуючи свої накопичення і найширші зв'язки, стали найбільшими банкірами Європи, так що військова сторона їхньої діяльності відійшла на другий план. 

Особливо великий був вплив тамплієрів в Іспанії, Франції та Англії. Орден склався у жорстку ієрархічну структуру з великим магістром на чолі. Вони розподілялися за чотирма розрядами — лицарів, капеланів, зброєносців та слуг. За оцінками, в часи найбільшої могутності в ордені налічувалося близько 20 000 членів — лицарів і сервентів. 

Завдяки міцній мережі командорств — в XIII столітті їх налічувалося п'ять тисяч, що, разом з залежними замками і монастирями, покриває майже цілком Європу та Близький Схід, тамплієри могли забезпечувати під невеликі позикові відсотки не лише охорону довірених їм цінностей, а й їх перевезення з одного місця в інше, від позикодавця до позичальника або від загиблого паломника до його спадкоємців. 

Фінансова діяльність та непомірні багатства ордену викликали заздрість і ворожнечу сильних світу цього, особливо французького короля Філіппа IV Красивого, який побоювався посилення тамплієрів і, відчуваючи постійну нестачу грошей (він сам був великим боржником ордену), прагнув прибрати до рук їхне майно. Особливі привілеї ордену (підсудність лише папській курії, вилучення з-під юрисдикції місцевих феодалів, звільнення від сплати церковних податків та ін.) викликали недоброзичливість до нього з боку церковного кліру.

Як всі ченці, тамплієри давали обітниці особистої бідності. Але сам орден, як організація, міг мати майно. Його статут прямо зобов’язував накопичувати цінності і забороняв продавати майно без дозволу вищої ради. Скупість храмовників доходила до того, що вони відмовлялися викуповувати своїх братів з полону, як це було прийнято повсюди в той час.

 Орден мав власний флот. Його кораблі перевозили війська хрестоносців, паломників, що відправлялися на Святу землю. Торговці також використовували флот тамплієрів для перевезення своїх товарів. З Європи на Близький Схід везли зброю, коней, продовольство, в Європу – вино з Палестини, прянощі і цукор з Індії, тканини з Дамаска, килими з Персії, шовк з Китаю … Участь у цій торгівлі приносила ордену чималі прибутки.  Щоб заручитися підтримкою могутнього ордена, монархи і багаті феодали дарували тамплієрам землі. Так в руках ордена опинилися цілі графства з їх землями, ріками, лісами, полями і селянами.

Однією з найприбутковіших статей доходів ордена було лихварство. Тамплієри створили свій банк з відділеннями в багатьох європейських країнах. Комерсанти поміщали в банк золото та інші дорогоцінні метали, а натомість отримували обмінні векселя. Банк тамплієрів приймав на зберігання скарби монархів, сеньйорів і єпископів. Орден пускав це золото в оборот, пропонуючи його під великий відсоток королям, феодалам, міським комунам і торговцям. Незабаром орден став найбільшим лихварем в Європі.

 Тамплієри чеканили свою власну монету. Протягом XII-XIII століть ними було вироблено таку кількість срібних грошей, що вони стали звичайним платіжним засобом. Але звідки з’явився метал? Всі срібні рудники в Європі перебували під контролем, а з Палестини храмовники зуміли вивезти лише невелика кількість срібла. Ті, хто знав цей секрет, мовчали. Тамплієри взагалі багато про що мовчали. Так, статут ордена був відомий тільки лицарям, а й ті не могли його зберігати у себе, щоб він не потрапив в руки непосвячених, навіть з числа членів ордену.

 Протягом 200 років тамплієри не боялися нікого і нічого. Могутність ордена росла. Але водночас зростало і невдоволення цим транснаціональним спрутом, який користувався непомірними привілеями і намертво присмоктався до фінансів всіх європейських країн. Та мета, заради якої створювався орден, давно пішла в минуле. Залишилася лише замкнута на собі, обслуговуюча лише свої власні інтереси корпорація, існування якої не мало сенсу ні з моральної, ні з політичної, ні з економічної, ні з військової точок зору.

 У 1307 року папа римський видав указ про розпуск ордена. Французький король Філіп Красивий здійснив раптову і добре підготовлену операцію проти керівників тамплієрів. Лицарі-лихварі були звинувачені в єресі, їх володіння розгромлені, майно конфісковане. Багато із заарештованих «братів» були страчені. З цього часу з’являються чутки про те, що головні багатства ордена вислизнули з рук французького короля і досі залишаються прихованими в тайниках, розсіяних по всій Європі, а можливо, і по всьому світу.

 Для розуміння подальшого важливо відзначити, що Орден не визнавав над собою жодної світської влади (крім папської, часто — номінальної) і мав право екстериторіальності. Володіння його були розкидані по всій Європі — закриті від сторонніх очей колонії храмовників знаходилися у Франції, в Англії, в Арагоні, Кастилії та Наваррі (Іспанія), на землях Німеччини, в Італії, в Греції та на Кіпрі.

Тамплієрам римські папи дали важливий привілей: вони самостійно оперували величезними сумами грошей, що йшли різними каналами на проведення хрестових походів. В їхніх руках були багато шляхів, якими хрестоносці та прочани відправлялися на Святу Землю. Вже в кінці XII століття торгівля (з Європи на Близькій Схід везли зброю, продовольство, коней; у зворотному напрямку — вино, тканини, прянощі та цукор, килими, шовк, парфумерію) стала неодмінною, а чим ближче до трагедії, й головною складовою політики Ордену. В Європі тамплієри стали головними лихварями. Перші їхні фінансові операції проходили через банкірські доми в Італії. Поступово було створено власну банківську систему: комерсанти вкладали на збереження золото, срібло, діаманти, отримуючи замість них обмінні векселі. У свою чергу, «жебракуючий» орден, що жив у XII столітті в основному на пожертвування, під відсотки віддавав свої скарби феодалам, єпископам, торговцям. Тамплієри перетворилися на найбільших підрядчиків при будівництві грандіозних соборів і церков.

Великі феодали, бажаючи заручитися підтримкою могутнього Ордену, дарували їм землі та замки. Так, бездітний король Арагона Педро Великий у 1133 р. навіть заповідав їм своє королівство. Гранди опиралися цьому, але були вимушені дати «відступну» — кілька укріплених замків. Проте храмовники не залишилися в боргу і взяли найактивнішу участь у Реконкісті.

 Страчені як єретики, що не розкаялися, того ж вечора, 18 березня 1314 року, де Молє та де Шарне забрали із собою в могилу чимало таємниць. Архіви Ордену таємниче зникли, як і майже все золото та срібло... Не розгадана й таємниця зв’язків рицарів з американським континентом, куди нібито відправилися з порту-фортеці Ла-Рошель кораблі зі скарбами тамплієрів. Викликає безліч запитань вражаючий зв’язок між тамплієрами та православними християнами — своєрідні «переклички» є і в середньовічному живописі, і в іконографії, і в спільному для них культі поклоніння Божій Матері. Але це теми для окремих статей.

"Самостійна Україна" Миколи Міхновського

Микола Міхновський (1873-1924) відомий як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою Революційної української партії (РУП) з 1900 р., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Микола Міхновський народився 31 березня 1873 р. в селі Турівка, Прилуцького повіту, Полтавської губернії в сім’ї сільського священика. Освіту отримав у Прилуцькій гімназії. В 1890 р. вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. Після закінчення працював у Харкові, де створив власну адвокатську контору.

Він відомий політичний та правовий діяч, юрист, адвокат. У 1891 р. при підтримці студентів заснував «Братство тарасівців», ціль якого повернути права українському народу. Свій національний символ віри Міхновський виклав у промові «Самостійна Україна», яка вийшла друком у Львові. У 1904 р. виходить з РУП та створює Українську народну партію (УНП), пише її програму, куди входило «Десять заповідей Української народної партії». Він перший в Україні дав офіційне тлумачення «націоналізму». Головна причина нещастя нашої нації - це брак націоналізму серед людей, а націоналізм - це велетенська і непоборна сила, яка стала вперше проявлятися в Західній Європі в XIX ст. у Німеччині, Франції. Під натиском націоналізму ламаються кайдани, розвалюються великі імперії, з’являються нові народи, держави, що були рабами і виконували все для чужинців.

Українська нація мусить іти цим шляхом, вважав Микола Міхновський. Він був проти марксистського гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Пояснював, що «у панівної нації зовсім інші інтереси, ніж у поневоленої нації, це утопія». При панівній нації ніколи не переможе демократія.

Національний інтерес може бути забезпечений тільки у власній, ні від кого незалежній державі, вважав Міхновський. А національний принцип - це єдиний принцип справедливого укладання міжнародних відносин. Опиратися можна лише на власні сили у боротьбі за політичне, правове та соціальне визволення української нації.

Міхновський вважається засновником модерного українського націоналізму як політичної та правової ідеології. Цю теорію він виклав у документі «Самостійна Україна»: створення українського війська, захист мови, культури; розробив власний проект Конституції України, де в державі виділяє 9 земель: Чорноморську, Слобідську, Степову, Лівобережну (Гетьманщину), Північну. Гайову (Полісся), Підгірську, Горову, Поднаморську. Далі - рівноправ’я чоловіка і жінки, недоторканість особи, недопустимість покарання і перебування під вартою без судового вироку протягом 24 годин. Заборонити арешт у своїй хаті чи робити обшук від 8 години вечора до 8 години ранку та недоторканість помешкання.

Обов’язково - свобода слова, право на освіту, право на таємне листування, право на рідну мову, державна мова українська, а всі ніші мови мають право на розвиток і спілкування. Скасування надзвичайних чи спеціальних судів.

Класичний поділ влади - законодавча, виконавча, судова. Двопалатний парламент (Дві хати): Рада представників та Сенат. Всезагальні прямі, рівні вибори, таємне голосування. Активним виборчим правом користуються чоловіки і жінки, які є українськими громадянами не менше 1 року і досягай 25 років. Пасивні громадяни після 70 років. Депутати Ради обираються на 3 роки, один депутат від 25 тисяч населення. Сенатори на 5 років. їх повинно бути вдвічі менше, ніж депутатів Ради. Законодавча ініціатива надається «обом хатам», а закони ухвалюються більшістю голосів.

Президент обирається всім українським народом на 6 років з числа громадян від 35 років і лише на один строк. Він верховний командувач, призначає і усуває міністрів та має право:

1. Достроково скликати парламент.

2. Право амністії.

3. Помилування.

4. За порушення Конституції Президент підлягає відповідальності перед народним судом у складі обох «хат» та Вищого касаційного суду.

Судова влада має належати судам і суддям. Засідання судів повинні бути, як правило, відкритими, присуди вмотивованими і гласними. Для розгляду кримінальних справ, політичних процесів встановлюється обов’язково суд присяжних. Самоврядування на місцях повинно здійснюватися згідно проекту Конституції. Микола Міхновський визначив прапор держави — блакитно-жовтий, столиця - Київ.

Коли дві палати вносили зміни в Конституцію, то вони діяли (зміни) для нового складу парламенту. Старий парламент для себе не мав права приймати якісь пільги чи привілеї.

Щодо громадянства - для отримання прав, рівних з правами корінних українців, чужинцю треба:

1. Безперервно мешкати в Україні 10 років.

2. Протягом 6 місяців подати письмову заяву про бажання бути громадянином.

3. Протягом року вирішувалося питання.

В Конституції було навіть розписано про матеріальне утримання депутатів, міністрів, чиновників, суддів.

Для свого проекту Конституції Міхновський запозичив деякі положення проекту Конституції Михайла Драгоманова. Про це він писав і не приховував. Ідеї Конституції Миколи Міхновського знайшли втілення в реальне життя під час створення УНР. Сучасна Україна запозичила кольори національного прапору, ідеї президентства, парламентаризму, які знайшли своє відображення в діючий Конституції.

М. Міхновський вважав, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави. Державна самостійність - це головна умова існування нації. Державна незалежність - це національний ідеал у системі міжнародних відносин. М. Міхновський розкрив негативну роль Російської імперії стосовно до України: примусове нищення української мови, підтримка російської культури за рахунок України, жорстокі репресії щодо українства, зневажання свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі Микола Міхновський висунув такі гасла:

1. «Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю».

2. «Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою».

3. «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад».

4. «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу!» Завдання «розплющеня очей у рабів - небезпечне для панів» на думку М. Міхновського, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

У вирі громадянської війни М. Міхновський у 1920 р. опиняється у Новоросійську. Згодом оселяється на Кубані у станиці Полтавській. У 1924 р. повертається до Києва. Наприкінці квітня - початку травня 1924 р. його було заарештовано ГПУ, кілька днів постійно вели допити. Потім відпустили. З травня цього ж року Миколи Міхновського не стало.

Протягом ХІХ ст. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі XVIII-ХІХ ст. на національно-психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько- шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової, "різночинської" інтелігенції, він під впливом дії зовнішніх чинників, про які йтиметься далі, оформився в нову форму етнічної, а згодом національної ідентичності інтелектуальної еліти українського суспільства. Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини - саме тоді й виник "український проект", а наприкінці ХІХ ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух, завдання якого було "класичним" для східноєвропейських націоналізмів - закликати до політичного буття маси, перетворити їх на націю. Щоправда, становлення українського націоналізму як політичної доктрини, як сформованої політичної ідеології відбувалося головним чином у рамках його радикального відгалуження, так званого "інтегрального націоналізму".

На "політико-ідеологічному" етапі своєї генези український націоналізм став елементом політичних програм практично всіх напрямів українського руху на початку ХХ ст., передусім тих, що не визнавали себе "націоналістичними", навіть більше, поборювали націоналізм. Лише радикально- націоналістична течія обрала назву "націоналістичної", тоді як інші, трактуючи націоналізм з позиції домінуючих у цих течіях ідеологій, відмовлялися від неї. Ідеологічне і політичне оформлення українського націоналізму на зламі ХІХ - ХХ ст. було спровоковане також могутніми національними чинниками. Перехід імперії до індустріальної модернізації і виникнення у пануючих націй відповідних типів націоналізму викликали кризу архаїчно-аграрного українського суспільства. Фактично, розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до складу яких входили українські землі. Оскільки на цей час національна ідентичність української інтелектуальної еліти вже існувала у достатньо сформованому вигляді, то, хоча ця відповідь й формувалась у термінах різних ідеологій, елементи націоналістичної доктрини в ній у більшості випадків були присутніми.

Звідси можна зробити такий висновок: український націоналізм, як ідеологія і форма політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком. Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно-аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання культурницького, а за ним і політичного націоналізму, охарактеризованих охоронцями імперської неподільності Росії як "современный этап южнорусского сепаратизма".

икола Міхновський, нащадок старовинного козацького роду, корені якого сягали ХУІІ ст., вже починаючи з юнацьких літ, задумується над болючим на той час питанням: "На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що, навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи науку, літературу, промисловість... і, нарешті найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони?" [6, 7]

Дев’ятнадцятилітнім він вступає до недавно створеного нелегального "Братства тарасівців", починаючи енергійну розбудову його найчисельнішої групи - київської, розробляє основні теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 року, стало на шлях боротьби за "повну автономію України".

У Харкові, де згодом М.Міхновський відкриває власну юридичну контору, він, за словами одного із активних діячів Харківської студентської громади О.Коваленка, "мав репутацію видатного адвоката " [3, 88]. Інший сучасник Міхновського П. Станіславський (його батько був головою Ради присяжних повірених округу Харківської судової палати, а сам він вів адвокатську практику у Харкові одночасно з Міхновським), посилаючись на оцінки батька і маючи власні враження, характеризував молодого ад- воката-українця як "дуже здібного, темпераментного криміналіста-захисника" [1, 70].

Були випадки, коли М. Міхновський виступав адвокатом у судових процесах над членами нелегальних українських партій і організацій. Але найчастіше йому доводилося виступати на захист селян. Від колег за це він отримав прізвисько "адвокат голодранців". Очевидці стверджували, що Микола Міхновський у суді прагнув говорити українською мовою і щоразу для обґрунтування порушення закону про державну російську мову і клопотання вживати українську наводив подібні аргументи про тлумачення російською та українською мовами тих самих слів по-різному. Цим він наочно підкреслював очевидну реальність - існування в Україні людей з окремою, відмінною від росіян мовою і культурою - українців.

Через два роки він бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації - Революційної української партії, організовує Установчий з’їзд та пише програму РУП, яку з часом видає окремою книжечкою під назвою "Самостійна Україна". У ній М. Міхновський проголошує думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність - національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин. "Наш нарід перебуває у становищі зрабованої нації" [6, 428], - констатує Микола Міхновський. Офіційно він не був членом РУП. Сама ж Революційна українська партія була першою активною політичною організацією на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 1І лютого 1900 р. в Харкові діячами студентських громад: Д.Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієв- ським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін., як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних таких організацій, як "Братство Тарасівців", соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність. В історії розвитку української політичної думки РУП відіграла видатну роль, об'єднавши українських молодих діячів початку ХХ ст. й вишколивши їх до політичної боротьби й активності у різних політтаборах і пізніше в українському незалежному русі. Своєю організаційною і пропагандистською діяльністю РУП призвела до піднесення свідомості українського селянства у 1900-х роках і їх змагань за покращення умов праці та суспільних прав. "Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від Гір Карпатських аж по Кавказькі" [6, 8], - це гасло було публічно виголошене Міхновським в березні 1900 року під час вшанування пам’яті Тараса Шевченка у Харкові та Полтаві.

Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест само- стійництва вкрай вороже. Незадоволення почалося і в самій РУП, від імені якого Міхновський і віддрукував цю програму. Автора звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі.

Автор "Самостійної України" в основу свого вчення поклав ідею національно-державної самостійності України, встановлення в ній справедливого соціального ладу. Аналізуючи в творі суспільно- політичне життя українців, автор вбачає в націоналізмі велику непоборну силу і також зазначає, що тільки держава, наповнена національним змістом, може зберегти своїм громадянам всебічний духовний розвиток та матеріальний добробут, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. Головну роль у здобутті української державності М.Міхновський покладає на молоду українську інтелігенцію, чиє молоде покоління, на його думку, протиставляє себе середовищу українофілів, які виступали лише за культурну діяльність.

Микола Міхновський говорить про проблему визначення народу саме як нації, а проблемою таке визначення є через відсутність в "простого люду" національної свідомості. Негативний вплив на формування такої справляла московська держава, навіюючи "вселюдський поступ" і заперечуючи націоналізм ще в зародку. А саме відсутність відчуття українського народу себе як нації було зумовлене ще й "чужоземною" культурою, забороною в офіційних установах спілкуватись українською мовою, не признання Т.Г.Шевченка як національного героя, а навпаки - встановлення на українських землях пам’ятників російським діячам культури, що в апріорі навіювало українцям їх меншовартість та відчуття себе "придатком" Російської імперії.

Ці та багато інших дій з боку Московії і де що інші фактори вплинули на гальмування природного процесу та визначення власної національності. Міхновський робить висновок, що коли навіть психіку та інтелект експлуатують на користь чужинців, це не може бути визнане за нормальне становище. Природним, справедливим для нього є інше становище, коли народ має умови для "нічим не обмежованої змоги всесто- роннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду". Перебування у складі держави іншого народу забезпечити ці умови є не можливим. Звідси простий і переконливий висновок: "державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" - говорить під час одного з виступу М. Міхновський.

М. Міхновський заклав засади націоналістичного розуміння ролі нації та національної держави, з одного боку, для всебічного розвитку індивіда як частини нації, а з другого - для оптимального функціонування усієї системи міжнаціональних та міжнародних відносин. "Отже, - писав М. Міхновський, - коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитися у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежувану змогу усестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности єсть метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова існування націй, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин" [5, 67].

Ці тези, проголошені М. Міхновським як засновником українського націоналізму, повністю спростовують будь-які закиди на його адресу із звинуваченнями у реакційності, шовінізмі, ксенофобії та расизмі. Вони дають ключ до справжнього розуміння глибинного змісту та суті його знаменитого й актуального на всі часи гасла: "Україна - для українців!". З контексту другого розділу його славнозвісної брошури "Самостійна Україна", підсумком якого, власне, і стало формулювання Міхновським цього гасла, чітко випливає, що це є гасло визвольної боротьби, своїм вістрям спрямоване проти іноземних загарбників, колонізаторів та поневолювачів України й українського народу. Саме вони і є для нього тим "ворогом-чужинцем", проти якого він закликав до безкомпромісної боротьби. Таким конкретним "ворогом-чужинцем" для М. Міхновського був передусім російський імперіалізм., здирає останній гріш з бідного народу. ".Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Законами Російської імперії зневажаються право совісти, погоджується право свободи особистости, гнобиться навіть недоторканність тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на прав- ного тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана... " [6, 429]. Так українська нація платить "данину" не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні". Саме на тлі цієї апокаліпсичної картини поневоленої України М. Міхновський формулює свій заклик "до боротьби за свій народ".

Однак М.Міхновський не зважив на те, що український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ні інтелігенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, - всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права Для М. Міхновського право боротьби проти поневолення, включно з фізичною боротьбою, є священним.

Брошура М. Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко називати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в "Самостійній Україні" дуже побіжно. Однак у цьому творі віддзеркалюються ті переживання, які переважали в свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку ХХ століття. Звідси - переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу. Однак для цього документу характерна чітка постановка питання про незалежну українську державу. М.Міхновський публічно заявляє про законне право українського народу вирішувати свої проблеми.

Націоналістичні ідеї М.Міхновського знаходять своє логічне завершення в його конституції української державності. Там він аргументує та доводить велику кількість своїх думок та намірів щодо становлення України як незалежної держави, визнання українців самих себе як нація та пробудження духу братерської єдності. М.Міхновський наголошує, що найкращий час для визволення України від російського гноблення є той ,коли Росію охопила революція, і сили "гнобительки" направлені в інше русло, в русло власного збереження і саме це є найліпша нагода скинути ярмо та створити незалежну Україну, а то нагоди такої більше ніколи може не трапитись. Шлях до визволення він вбачає лише у збройному повстанні, вважаючи,що лишень так можна захопити владу на своїй власній землі, ніхто ж ще ніколи владу добровільно не віддавав. Програмний документ закінчує закликом об’єднання всього українського люду, до боротьби з чужинцями аж до поки на землі українській їх не лишиться жодного. В основу досягнення державної самостійності України М.Міхновським покладено ідеологію націоналізму, який він розглядає передусім як суспільну проблему в широкому значенні цього поняття.

У проекті конституції "Самостійної України" М.Міхновський пропонує своє бачення політичної системи майбутньої української держави. В програмних документах УНП сформульовано цілісну програму здобуття незалежності України, розбудови її політичної системи. В "Основному законі "Самостійної України" М.Міхновського Україна постає державою з розвинутою політичною системою і плюралістичним суспільством. Уперше в ХХ ст. в "Самостійній Україні" автор аналізує Переяславський договір 1654 року з точки зору принципів міжнародного права. Простежуючи процеси державотворення в Україні у минулому, він обґрунтовує політичні, правові, історичні підстави її майбутньої самостійності і проголошує свій ідеал - "Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі." Створення національних збройних формувань М.Міхновський вважав одним із основних чинників досягнення незалежності України.

Микола Міхновський одним із перших започаткував вироблення української національної ідеї в сучасному розумінні. У працях М.Міхновського багато думок, які не втратили своєї актуальності і сьогодні в умовах відновлення державності України. Звичайно, його ідеї висловлені на початку ХХ століття, не можемо повністю переносити в наш час, але з урахуванням часу і нових обставин, вони наводять на певні аналогії. Спадщина Миколи Міхновського як ідеолога українського націоналізму - це той морально-ідейний заповіт, на якому повинно виховуватися нове покоління української молоді.

Саме Міхновський був першим, хто в голос заявив, що ідея створення автономної України у складі Росії є повною нісенітницею, адже наша держава має право бути незалежною від будь-кого і повинна бути такою. Український апостол започаткував традицію новітнього українського самостійництва, і робив відчайдушні спроби наблизити перспективу державної самостійності України конкретними справами. Він прагнув до справедливого соціально-економічного ладу, побудованого на різних формах власності, усебічного розвитку культури й духовного життя, національного відродження. Ця людина, вчинки якої не можливо оцінити й сьогодні, не боялася відкрито говорити про самостійну Україну, спілкуватися національною мовою з знайомими й чужими, відверто висловлювала свої думки та погляди. Микола Міхновський чітко і ясно формулював завдання розбудови незалежної національної держави як гаранта збереження та розвитку нації, а водночас і гаранта дотримання прав людини. На жаль, ідеї Міхновського спочатку були підтримані лише молоддю, але згодом кількість його прибічників почала зростати. Ним була розроблена концепція включення української інтелігенції у процес національного визволення. Він закликав інтелігенцію "зійти з москвофільських позицій, підхопити ідею створення незалежної України і сприяти її поширенню в масах". І це на початку ХХ сторіччя!

Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуття українцiв у рамках полiтичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегiї полiтичної боротьби окресленi в «Самостiйнiй Українi» дуже побiжно. Скорiше, ми можемо розглядати твiр Мiхновського як дзеркало тих переживань, якi нуртували в свідомості молодих українцiв, окрилених iдеями нацiонального визволення напередодні революційних потрясінь початку ХХ століття. Звiдси — переважаючий вплив емоцiйного чинника, певний брак неупередженого аналiзу, виразнi шовiнiстичнi акценти.

Але всi цi очевиднi вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцiнку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми.

Головним ворогом України М.Мiхновський вважав Росiю. Вiн застерiгав захоплених соцiалiстичними iдеями землякiв, що навiть у разi повалення самодержавства Україна залишиться в колонiальному станi, якщо не вийде зi складу iмперiї пiд час революцiї. М.Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiї нацiоналiзму європейського типу.

“Самостійна Україна” викликала величезний суспільний резонанс. З різкою критикою її основних положень у пресі виступили представники соціалістичних і ліберальних партій. Своєрідним підсумком дискусії стала стаття “Поза межами можливого” І.Франка, в якій він рішуче підтримав М.Міхновського. В дисертації зазначено, що сучасні дослідники теж по-різному оцінюють “Самостійну Україну” М.Міхновського.

Іван Франко говорить, що втілення в життя ідеалу національної самостійності лежить поки що "поза межами можливого". Але впадати у відчай не варто, слід не забувати, що "...тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина".

У праці "Поза межами можливого" (1900) І. Франко обґрунтовує свій погляд на національний розвиток та шляхи розв'язання національного питання.

І. Франко підкреслює, що основним елементом політичної незалежності будь-якої нації є економічне питання – звільнення від економічного визиску в будь-якій формі. Національно-економічні проблеми самі собою, на думку Франка, послідовно ведуть "усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності"

Саме економічні проблеми, їх вирішення мають бути вихідним і головним елементом на шляху досягнення національної незалежності. "Економічне питання, – зазначає Франко, – таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку".

Але разом з тим, підкреслює Франко, не слід абсолютизувати матеріальні стимули і недооцінювати духовні потреби. В цьому плані він висловлює сумніви щодо марксистського положення про вирішальну роль матеріального виробництва в розвитку суспільства. Він говорить про однобічність марксистської концепції матеріалістичного розуміння історії: "не тільки потреби жолудка.., а цілий комплекс... фізичних і духовних потреб" людини є рушіями суспільного прогресу. І там, де "ідеали живі", розвиваються..., маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції у сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій". Тобто Франко вважав, що рушієм суспільного життя є як матеріальні інтереси, так і суспільні ідеали.

Іван Франко говорить, що втілення в життя ідеалу національної самостійності лежить поки що "поза межами можливого". Але впадати у відчай не варто, слід не забувати, що "...тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина".

Гадяцька угода

Річ Посполи́та— східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 1569—1795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, південної Естонії та західної Росії. Одна з найбільших держав континенту раннього нового часу. Утворилася 1569 року через об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського внаслідок Люблінської унії. Очолювалася виборним монархом, що мав складений титул короля польського і великого князя литовського. Столиця розташовувалася в Кракові (до 1596) і Варшаві (після 1596). Керувалася шляхтою різних національностей, що становила 10% від усієї населення держави. В першій половині 17 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 990 тисяч км², на якій мешкало до 11 млн осіб різних національностей та конфесій. Декларувала свободу віросповідання актом Варшавської конфедерації 1573 року, проте протягом усього існування держави домінанту позицію в ній займала Католицька церква. В елітарній культурі панувала латинська і польська мова, а також ідеологія сарматизму. Вела перманентні війни із сусідами. Після великого козацького повстання 1648 року, що згодом спровокувало вторгнення шведів та московитів, втратила чверть усіх територій. У 18 столітті, через свавілля магнатів та шляхти, стала об'єктом політики сусідніх держав й опинилася під сильним впливом молодої Російської імперії. 1772 року втратила третину земель внаслідок поділів між Росією, Пруссією та Австрією. Після ухвалення Конституції 3 травня 1791 року проголошена унітарною державою, конституційною монархією. Припинила існування в результаті поділів Речі Посполитої між Росією, Пруссією та Австрією в 1793 і 1795 роках.

У Речі Посполитої склалася така ситуація, коли безмежна шляхетська демократія вела до послаблення центральної, королівської влади. Фактично країна ставала іграшкою в руках сильних олігархічних груп, які політично і економічно підпорядкували собі шляхту. Вони активно використовували право «liberum veto» (забороняю), за яким один депутат міг заблокувати будь-яке рішення і навіть зірвати роботу сейму. З 1652 по 1764 рр.. з 80 сеймів 44 були зірвані, вони не прийняли жодних рішень. Роками Річ Посполита залишалася без вищого органу влади. У той час зростала роль повітових і воєводських сеймів. Вони привласнювали функції законодавчої та судової влади, вводили нові податки. Королівська скарбниця постійно відчувала нестачу грошей, королі перебували у великій залежності від магнатів, які мали власні війська.

Гадяцька унія (1658): втрачений шанс реформування Речі Посполитої чи політична маніпуляція еліт?

Гадяцька угода, складена у вересні 1658 р. між гетьманом Іваном Виговським та представниками Речі Посполитої. Мало яка з подій української й польської історії викликає так багато “а що, якби”, як Гадяцька угода. Історія не має умовного способу, але ж, як склалася б історія кожної з країн, якби замість тривалих і виснажливих воєн Річ Посполита й Гетьманат об’єдналися в нову зреформовану співдружність. Чи зупинило б це занепад Польщі, руїну України, експансію Туреччини або постання Москви як домінуючої сили в регіоні? Гадяцька угода могла потенційно вплинути на всі ці процеси.

Так, вона передбачала створення троїстої співдружності, що складалася з королівської Польщі, Литовського князівства та Руського князівства з козацьким гетьманом на чолі. Угода стала уособленням найголовніших прагнень поміркованих сил серед польської й української еліт та втіленням політичних мрій і сподівань руської знаті першої половини XVII ст. Проте і польська, й українська сторони відхилили закладений в угоді компроміс, а сейм Речі Посполитої ратифікував урізаний текст угоди, що не включав ряд принципових положень. Важливо, що навіть скорочена форма договору не влаштовувала польські правлячі кола, які не могли змиритися з тим, що православні козаки матимуть однакові права з католицькою знаттю, і сприйняли угоду з підозрою, зрештою відхиливши її. З українського ж боку, угоду не сприймало рядове козацтво й селяни, які внаслідок розширення прав еліти Руського князівства знов підпадали під юрисдикцію і контроль заможних землевласників.

Деякі історики вважають, що Гадяцьку угоду було укладено запізно, щоб успішно втілити в життя її умови. Інші стверджують, що її укладення не могло статися раніше 1658 р. з огляду на події в Україні й політичне мислення української та польської еліт.

Очевидно, однак, що якими б запізнілими й незначними не були поступки, які обіцяла козацтву Гадяцька угода, ними не змогли скористатися ті, хто розраховував на вигоди від її укладення. Крім того, угода стала катастрофою для її українського ініціатора, гетьмана Івана Виговського, який мусив скласти булаву в 1659 р. Він добре усвідомлював, що Гадяцька угода, ухвалена сеймом в урізаному вигляді, була, по суті, смертним вироком йому і його прихильникам.

З точки зору козацької політики, умови договору в редакції сейму Речі Посполитої були кроком назад порівняно з умовами, що їх лише чотири роки тому запропонувала козакам Москва. Замість незалежної держави під протекцією іноземного правителя, козацька держава, названа тепер Руським князівством, ставала складовою Речі Посполитої, інтегрованою в її адміністративно-територіальну систему. Гетьман не мав права на дипломатичні зносини з іноземними правителями. Козацьке військо скорочувалося від шістдесяти до тридцяти тисяч. Козаки втрачали право обирати гетьмана, яке тепер переходило до старшини. Більш того, надання шляхетства обмеженому колу козацької старшини позбавляло рядове козацтво власної еліти.

Першим козацьким істориком, який розглянув Гадяцьку угоду в історичному контексті, був Роман Ракушка-Романовський, козацький старшина, який ставши православним священиком, написав “Літопис Самовидця” – першу велику пам’ятку козацького літописання. У цьому творі Ракушка-Романовський лише перерахував кілька головних умов Гадяцької угоди, не давши їй ані позитивної, ані негативної оцінки.

Водночас, його згадка про Гадяч є корисною для розуміння того, як козацька старшина другої половини XVII ст. сприймала договір. Напевно, вона  розраховувала на більше, ніж угода, власне, їй надала. Так, згідно з умовами договору, кількість козаків, які отримували право шляхетства, була обмежена до сотні у кожному полку. Роман Ракушка-Романовський започаткував у козацькій історіографії традицію зображати Виговського у негативному світлі.

Історіографічний поштовх для дальшого формування гадяцького міфу надали польські джерела, найвпливовішим серед яких була римована хроніка Самуеля Твардовського (Громадянська війна).

Хроніка описувала Гадяцьку унію у зв’язку з рішеннями сейму 1659 р., який ухвалив угоду з польської сторони. Автор вірив, що угода привела до створення “третьої Речі Посполитої” в Україні (разом із Королівством Польським і Великим князівством Литовським).

Самійло Величко, представляв Гадяцьку угоду як наслідок переговорів, проведених у Гадячі у вересні 1658 р. Величко також подав довгий коментар про положення угоди щодо ліквідації церковної унії.

Перша зроблена Величком зміна ставила угоду більше в український, аніж у польський історичний контекст, друга надавала їй легітимності з точки зору інтересів Православної Церкви, а третя спростувала ідеї Твардовського про Гадяцький договір як акт підпорядкування козацької України польському королю. Позитивна оцінка Гадяча мирно співіснувала з негативною характеристикою гетьмана Івана Виговського.

У ХІХ ст. Гадяцька угода стала об’єктом критики з боку низки українських науковців. Микола Костомаров позитивно оцінював задум авторів договору, однак, став на бік народних мас, які сприйняли його як спробу відновити польське правління в Україні.

Критично ставився до угоди й найвизначніший історик України ХХ ст. Михайло Грушевський. На його думку, угода була невдачею, адже вона ніяк не поліпшувала становище людей і обмежувала територію козацької держави.

 В’ячеслав Липинський розглядав угоду як відхід від здобутків Богдана Хмельницького. Угода звела роль козацького гетьмана до рівня польського сенатора й заборонила йому вступати у міжнародні стосунки; козацька держава втрачала свою незалежність, перетворюючись на автономію Речі Посполитої; а її козацький лад було проігноровано й перетворено на лад польської шляхетської держави.

Частина українських політичних діячів та істориків другої половини ХІХ ст. розглядала Гадяцьку угоду як прояв українських автономістських і федералістських прагнень. Наприклад, Михайло Драгоманов і Володимир Антонович у цілому позитивно оцінювали договір.

Після розпаду СРСР українські історики змінили ставлення не лише до Виговського, а й до Гадяцької угоди. Так, Наталя Яковенко, одна з лідерів сучасної української історіографії, розглядає Гадяцьку угоду як “яскраву пам’ятку тогочасної політико-правової думки”, реалізація якої дала б Речі Посполитій “шанс оновитися через нові форми співжиття її народів, водночас ґарантуючи захист уже досягнутого – визнання за людиною права на особисту, майнову та політичну свободу”.

Гадяцька угода продовжує привертати увагу істориків Східної Європи. Сьогодні деякі з них розглядають угоду як пам’ятник розбитим надіям двох народів, які втратили шанс досягти взаємопорозуміння і дорогою ціною заплатили за цю невдачу. Інші вбачають у ній невдалу спробу одного народу встановити панування над іншим. Якими б не були сучасні тлумачення гадяцького міфу, він і через три з половиною століття після укладання угоди видається живим і актуальним.

Стимулів для порозуміння Чигирина і Варшави було багато. По-перше, Військо Запорозьке бачилося потужним політичним, а ймовірно, і  військовим союзником короля в здійсненні реформи державного устрою, що передбачала звуження прерогатив сейму і, відповідно, посилення позицій монарха та сенату.

По-друге, поява Війська Запорозького серед союзників короля, істотно зміцнювала міжнародні позиції Речі Посполитої. У Варшаві прагматичні політики усвідомлювали необхідність замирення і з козаками, і зі шведами, і з Москвою.

Польсько-українські переговори завершилися підписанням Гадяцького трактату. Він спрямовувався, насамперед, на реформування Речі Посполитої, бо передбачав утвердження Руського князівства як суб’єкта федерації.

Текст Гадяцької угоди був ратифікований Варшавським сеймом у невигідному для України варіанті. Він передбачав скорочення реєстру до 30 тисяч осіб, залишення унії, вилучення пункту про необов’язкову участь Руського князівства у майбутній війні Речі Посполитої проти Московії та ін.

М. Грушевський вважав безперспективним не лише Гадяцький трактат, а й польський зовнішньополітичний вибір Виговського. По-перше,  консервативна більшість польської шляхти і політично, і психологічно не була готова до рівного співжиття у реорганізованій Речі Посполитій — федерації трьох народів. По-друге, унія не могла б гарантувати відносну національно-державну суверенність українства. По-третє, Гадяцький договір не мав перспективи, оскільки в його положеннях права козаків та суспільства не були закріплені, а відтак, існувала реальна небезпека реставрації старої моделі соціально-економічних відносин на українських землях. По-четверте, Гадяцький договір був нежиттєздатним, оскільки для його українських творців ідеалом соціально-політичного устрою бачилася Річ Посполита з панівним становищем шляхетства. Усі вимоги релігійного, адміністративного та економічного спрямування «... в дійсності являються передумовою для політичних претензій православної шляхти. Українські шляхтичі сподівалися ... під патронатом козацького війська і нової уніонської хартії, утворити нову економічну базу... — котра б дала їм змогу помірятися на два фронти — і з усякими католицькими зайдами і з самим козацтвом».

Формально компроміс 6 (16) вересня 1658 року міг бути підґрунтям федеративного союзу України, Польщі та Литви. Реально ж прогресивні положення акту були почасти обмежені вже в час підписання в Гадячі; потім —суттєво знівельовані в процесі ратифікації Варшавським сеймом. У підсумку Гадяцька унія стала найвищим політичним досягненням правління І.Виговського і водночас першим кроком до трагічного завершення його кар’єри, а, згодом, і життя.

Гадяцький договір не порятував Гетьманат. І навіть збройний тріумф І. Виговського під Конотопом 28-29 червня (8-9 липня) 1659 року не став підґрунтям для переможного завершення українсько-московської війни.

Гетьман, легітимність якого підтверджувалася трьома козацькими зібраннями, задля убезпечення України від подальшої Руїни на четвертій «чорній раді» під Германівкою 11 вересня 1659 року поклав булаву.

Олімпійські ігри у ХХ ст.: змагання спортивні чи політичні?

Олімпі́йські і́гри  — міжнародні спортивні змагання, які проводяться кожні два роки під егідою Міжнародного олімпійського комітету.

Олімпійські ігри діляться на літні й зимові. Літні Олімпійські ігри проводяться кожні чотири роки, в рік кратний чотирьом. Зимові Олімпійські ігри об'єднують зимові види спорту й відокремилися від літніх, починаючи з 1924 року. До середини 90-х літні й зимові Олімпійські ігри проводилися в один рік. Починаючи із зимової Олімпіади Ліллехаммера (Норвегія), зимові Олімпійські ігри проводяться через два роки після літніх.

Барон П'єр де Кубертен заснував у 1894 році Міжнародний олімпійський комітет (МОК). МОК з тих пір став керівним органом олімпійського руху, структура і дії якого визначаються Олімпійською хартією. У перших Іграх проведених під егідою МОК в Афінах в 1896 році, взяли участь 241 спортсменів з 14 країн, які змагалися в 43 дисциплінах.

«Спорт – поза політикою!» Так звучав один із лозунгів перших Олімпійських ігор в Афінах 1896 року. Та в реальності стадіони перетворилися на поле запеклого політичного протистояння, в якому спорт часто відходить на задній план.

Лондонська Олімпіада 1908-го. Фінські спортсмени оголосили демарш. На церемонії відкриття вони відмовилися йти під прапором Російської імперії, до складу якої тоді входила Фінляндія. Спортсмени вимагали, аби Фінляндія була представлена на змаганнях окремо від Росії.

Неодноразово до Олімпійських ігор не допускали країни з політичних причин. Особливо тут відзначилися Росія та Німеччина. Берлін пропускав головні спортивні події як покарання за розв’язання двох світових війн. Більшовицькій Росії, а згодом і СРСР, через масові репресії проти власного народу до 1948-го були закриті двері до участі в Олімпіадах. Не оминули змагання і жахливі теракти. Так на Іграх у Мюнхені 1972-го терористи розстріляли та взяли у заручники спортсменів збірної Ізраїлю. Теракт став відгомоном арабо-ізраїльського конфлікту.

Олімпіади перетворювалися на знаряддя пропаганди, особливо в руках диктаторів. Так Ігри 1936-го у Берліні пройшли під акомпанемент возвеличення нацизму. Після Олімпіади гітлерівська Німеччина у 1938-му анексувала Австрію та вторглася до Чехословаччини.

Країни неодноразово бойкотували Олімпіади за власним бажанням. На Ігри 1980 року у Москву відмовилися приїжджати більше ніж 60 держав Заходу. Це був протест за вторгнення радянських військ до Афганістану. У відповідь – на наступних Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі 1984 уже країни соцтабору на чолі з СРСР бойкотували змагання.

Чи можливий спорт без політики, а політика без спорту?

1) у 20ті - 30-і роки відбулася популяризація спорту як видовища і розваги. Починаючи з 20х років по радіо велися спортивні трансляції, в газетах друкувалися спортивні колонки, люди все частіше віддавали перевагу похід на стадіон відвідування театру. Олімпійські ігри 1936 року в Берліні вперше транслювалися по телебаченню. Олімпійські ігри, що проводяться раз на 4 роки і збирають кращих спортсменів зі всього світу, були і залишаються найбільш популярними і освітлюваними спортивними змаганнями. Все що пов'язано з Олімпійськими іграми або відбувається навколо них тут же стає надбанням світової громадськості і здатне викликати великий резонанс.

2) До 20х років ХХ століття спорт став професійним, став спортом високих досягнень. Встановлення світових рекордів і просто перемога в Олімпійських іграх, особливо в неофіційному загальнокомандному заліку давали можливість країні-переможцю показати всі переваги своєї політичної системи та завоювати міжнародний авторитет.

3) Поява в середині 30х років режимів, зацікавлених у використанні Олімпійського руху в своїх інтересах. Спочатку це був нацистський режим у Німеччині. Потім, після другої світової, "холодна" війна між країнами капіталістичної і соціалістичної систем знайшли своє відображення і в проведенні Олімпійських ігор.

Розглянемо деякі приклади втручання політики в Олімпійські ігри.

I. Використання ігор з метою пропаганди. Найпершим і яскравим прикладом служать Олімпійські ігри в 1936 року в Берліні. Олімпіада повинна була стати тріумфом світловолосих "надлюдей".

II. Використання ігор з метою політичного тиску країн-учасниць, на країну-організатора, наприклад, Бойкот Олімпійських ігор 1980 року в Москві. Ігри бойкотували: США, Китай, Ізраїль, Саудівська Аравія. А команди з Великобританії, Франції, Греції, Данії, Австрії, Бельгії, Іспанії, Італії та ін виступали не під своїми національними прапорами, а під олімпійським. Причина бойкоту: участь СРСР в афганському конфлікті. Навзаєм бойкот Олімпійських ігор 1984 року в Лос-Анджелесі. Ігри бойкотували: СРСР і приєдналися до нього Болгарія, НДР, В'єтнам, Монголія, Лаос, Чехословаччина, Афганістан, Південний Ємен, Куба та ін Команда Ірану єдина не поїхала на обидві Олімпіади. Причина бойкоту: на думку радянської делегації, не була забезпечена належна безпека спортсменів.

- Бойкот Олімпійських ігор 1988 року в Сеулі. Ігри бойкотували: Північна Корея, Куба, Ефіопія і Нікарагуа. Причина бойкоту: Північна Корея формально ще перебувала в стані війни з Південною і не визнавало її як незалежну державу.

б) Використання ігор з метою висловлення політичного протесту, не пов'язаного з країною організатором.

- Бойкот Олімпійських ігор 1956 року в Мельбурні. Ігри бойкотували три групи країн. 1) Єгипет, Ірак і Ліван на знак протесту проти Суецької кризи. 2) Нідерланди, Іспанія і Швейцарія на знак протесту проти придушення радянськими військами угорського повстання. 3) КНР на знак протесту проти того, що спортсменам з Тайваню дозволили виступати під табличкою "Формоза", а МОК визнав олімпійський комітет Тайваню.

- Бойкот Олімпійських ігор 1976 року в Монреалі. Ігри бойкотували: три десятки африканських країн і який до них примкнув Ірак. Причина бойкоту: участь в іграх команди Нової Зеландії, що проводила товариські матчі з регбі проти команди з расистської ПАР.

в) Використання ігор з метою висловлення особистого протесту проти політики країни-учасниці Олімпіади. - Бойкот єврейських спортсменів Олімпійських ігор 1936 року в Берліні на знак протесту проти прийнятих у 1935 році Нюрнберзьких законів, спрямовані на дискримінацію німецьких євреїв .- На Олімпійських іграх 1968 року (рік вбивства Мартіна Лютера Кінга)в Мехіко сталося кілька випадків протесту. Американських спринтери Томмі Сміт і Джон Карлос, зійшовши на п'єдестал пошани, на знак протесту проти расової сегрегації підняли в гору кулаки в чорних рукавичках під час виконання американського гімну. На спортсменів до того ж були емблеми руху за громадянські права. Обох спортсменів під приводом, що політичним акціям не місце на Олімпіаді, вигнали з американської олімпійської команди. А чехословацька гімнастка Віра Чаславське на знак протесту проти радянського вторгнення в її країну демонстративно відвернулася під час виконання гімну СРСР.

г) Використання ігор з метою політичного шантажу міжнародною терористичною організацією. Прикладом є трагедія на Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені, коли 8 терористів бойової групи організації звільнення Палестини "Чорний вересень" захопили в заручники 11 членів ізраїльської спортивної делегації. У відповідь на запізнілі і непродумані дії баварської поліції терористи відкрили вогонь і вбили всіх 11 заручників. Вперше пролита на Олімпіаді кров потрясла весь світ.